Генеральний   Секретаріат

Генеральний   Директорат

з прав людини та верховенства права

 

 

 

 

DGI(2015)15

June 2015 р.

 

 

Аналіз виконано Генеральним Директоратом I

(Директоратом Інформаційного суспільства та протидії злочинності, Департаментом інформаційного суспільства, Управлінням з питань медіа та управління Інтернет)

на  базі  експертного  висновку  Ада ван Луна

 

 

ЩОДО

 

/ Проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення»

реєстр. № 1831

 

DGI (2015)_, 16 червня 2015 р./

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор:

 

Ад ван Лун (Ad van Loon)[1]

 

 

Даний експертний висновок було підготовлено для Генерального секретаря Ради Європи на запит Спеціального радника Генерального секретаря (СРГС) в Україні в рамках Спільного проекту Європейського Союзу та Ради Європи «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні».

 

У ньому викладено оцінку відповідності європейським стандартам положень проекту Закону ««Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення» (реєстраційний №1381).

 

Він складається з трьох частин: загального висновку щодо структури та змісту проекту Закону (з огляду на європейські стандарти), висновку щодо окремих (груп) положень проекту Закону і серії висновків та рекомендацій.

 

Експерту відомо про існування попередніх експертних висновків[2] щодо минулих проектів змін до деяких законів, проте він вирішив докладно не посилатися на них. Натомість, експерт обрав прагматичний підхід, зосередившись виключно на останньому проекті змін, щоб надати оновлений та стислий огляд з конкретними рекомендаціями.


1. Структура та зміст законопроекту: загальні питання

 

Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Дана Угода про асоціацію націлена на встановлення політичного зв’язку та економічної інтеграції. Вона передбачає спільне зобов’язання щодо тісної співпраці та тривалого зв’язку на основі спільних цінностей, зокрема, повної поваги до демократичних принципів, верховенства права, належного врядування, прав людини та основоположних свобод. Саме ці європейські стандарти захищає та поширює Рада Європи.[3] В одному з пунктів декларативної частини зазначається, що:

 

«політична асоціація та економічна інтеграція України з Європейським Союзом залежатиме від прогресу в імплементації цієї Угоди, а також від досягнень України в забезпеченні поваги до спільних цінностей і прогресу в наближенні з ЄС у політичній, економічній та правовій сферах».

 

Згідно з Угодою про асоціацію, Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити поступову адаптацію законодавства України до законодавства ЄС відповідно до напрямків, визначених у цій Угоді, та забезпечувати ефективне її виконання.

 

З огляду на вищенаведені причини, важливо, аби в новому законодавстві враховувалось та застосовувалось існуюче європейське законодавство, а також використовувались однакові правові стандарти, правові концепції та впорядковані норми, що є відповідним зобов’язанням держав-членів ЄС та країн Європейського економічного простору.

 

Таким чином, надзвичайно важливо, щоб Україна дотримувалась тих самих відповідних визначень, що й інші держави-члени ЄС, зокрема визначень Директиви РЄ про аудіовізуальні медіа-послуги[4] та додаткових визначень Європейської конвенції про транскордонне телебачення.[5] Список всіх відповідних визначень для використання додається до даного експертного висновку у вигляді Додатку 1.

 

Відповідно до зобов’язань, які Україна взяла на себе за Угодою про асоціацію, важливо, аби цей законопроект не обмежувався традиційними та, свого роду, застарілими і неактуальними поняттями, такими як телебачення та радіомовлення. З метою нормативно-правової відповідності, Європейський Союз використовує нові поняття, які враховують нові види медіа-послуг та нові способи їхнього поширення. В законодавстві ЄС на послугу телебачення посилаються як на лінійну аудіовізуальну медіа-послугу (незалежно від обраного методу її надання), водночас термін «нелінійна аудіовізуальна медіа-послуга» вживається для позначення послуг на замовлення (також незалежно від обраної інфраструктури для надання такого типу послуг). Таким чином, необхідно, аби український законодавчий орган розрізняв поняття лінійних та нелінійних аудіовізуальних медіа-послуг, оскільки в Директиві є розділ правил, які стосуються виключно нелінійних аудіовізуальних медіа-послуг.[6]

 

Ні Європейська конвенція про транскордонне телебачення, ані Директива  про надання аудіовізуальних медіа-послуг не стосуються радіомовлення. Тому в межах, викладених Статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та основоположного права ЄС на свободу переміщення послуг,  Україна може встановлювати власні  правила стосовно радіомовлення.

 

З 2002 року ЄС регулює ретрансляцію електронного розповсюдження аудіовізуальних медіа-послуг у спосіб, нейтральний з огляду на технології, тобто, не залежно від мережі електронних комунікацій, яка використовується для розповсюдження таких послуг.

 

Необхідно враховувати та поважати наступні вагомі принципи (які також повинні відображатися в законодавстві України):

 

 

 

 

 

Європейські стандарти не зобов’язують законодавчі органи України заохочувати до повного розкриття широкому загалу інформації щодо власності та контролю у медіа-секторі  (хоча Україна має повне право вийти за межі вимог цих європейських стандартів, впровадивши суворіші вимоги у відношенні засобів масової інформації).

 

В Статті 6 Розд. 2 Європейської конвенції про транскордонне телебачення вимагається лише наступне:

 

«Компетентний орган транслюючої Сторони на запит надає інформацію про відповідну телеорганізацію[7]. У такій інформації зазначається якнайменш назва, місцезнаходження та статус телеорганізації, прізвище законного представника, структура капіталу, характер, мета та порядок фінансування програми, яку телеорганізація розповсюджує чи має намір розповсюджувати».

 

Що, звичайно ж, означає, що відповідальний орган в Україні (у даному випадку – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення) зобов'язаний збирати таку інформацію, аби бути спроможним виконати вищенаведені вимоги, якщо такий запит буде наданий сестринським органом в іншій Державі, яка є Стороною Конвенції.

 

Зобов'язання надавати та розкривати інформацію також присутнє в Директиві  про аудіовізуальні медіа-послуги. Стаття 5 зобов’язує Держави-члени ЄС забезпечити, аби всі постачальники аудіовізуальних медіа-послуг під їх юрисдикцією надавали одержувачам послуг легкий, прямий та постійний доступ принаймні до наступної інформації:

 

(a)назву постачальника медіа-послуг;

(b)географічну адресу, за якою знаходиться постачальник медіа-послуг;

(c)контактні дані постачальника медіа-послуг, зокрема його електронну адресу або веб-сайт, які дозволяють швидко і напряму успішно вийти на зв'язок з ним;

(d)за необхідності уповноважені регуляторні або наглядові органи.

 

Окрім того, Стаття 30 даної Директиви передбачає наступне:

 

«Держави-члени вживають належних заходів для забезпечення одне одного та Комісії інформацією, необхідною для застосування даної Директиви, а саме Статей 2, 3 та 4, зокрема, за допомогою своїх уповноважених незалежних регуляторних органів».

 

У Статті 2 викладено критерії визначення того, яка країна має юрисдикцію над постачальником аудіовізуальних медіа-послуг, у Статті 3 йдеться про випадки, в яких Держава встановлює (виключне) обмеження на трансляції на її території каналів, які походять з юрисдикції іншої Держави , а в Статті  4 – про випадки, коли Держава-член може накласти на мовників суворіші правила, аніж ті, які вимагаються у Директиві. Проте обов’язок співпраці з Комісією на основі Статті 30 не обмежується лише цими 3 випадками, тому Комісія також може зробити запит іншої інформації.

 

Врешті решт, важливо прийняти чітке та когерентне визначення поняття «контроль». У поточному проекті поняття поширене у кількох розділах та статтях і зустрічається у різних формах. На 2-й сторінці воно вживається як «істотна участь» у «афілійованій компанії», водночас пізніше вводяться терміни «афілійовані особи» (сторінка 11), «кінцевий бенефіціарний власник» та «контролер» (сторінка  5), а також поняття «опосередковане володіння істотною участю» (сторінка 10) та «структура власності» (сторінка 14)

 

Також у певних розділах вживається 10 відсотків (у визначенні «істотної участі» та в Ст. 40 розд. 3 пункт c), тоді як у розділі, в якому говориться про подання заявки на (пере) оформлення ліцензії, Ст. 24 розд. 2 пункт a, передбачається, що «акціонерні компанії надають встановлену даним розділом інформацію щодо своїх акціонерів, які володіють принаймні 5 відсотками на день подачі заявки», а у визначенні «контролю» йде посилання на 50 відсотків.

 

Задля внесення ясності, як варіант можна було б хоча б згрупувати всі відповідні визначення, які стосуються власності та контролю. Проте краще рішення – посилатися на визначення терміну «контроль», яке існує в законодавстві, наприклад, в Цивільному кодексі. Чи існує цивільний кодекс (або інший вид законодавства загального характеру, що стосується структур компаній), в якому дається визначення термінам «власність» та/або «контроль», або в якому встановлені критерії визначення, коли компанія є частиною групи?

 

Якщо таке відсутнє, доцільним було б врахувати включення цих понять в законодавство загального характеру (як, наприклад, Цивільний кодекс), а потім просто посилатися на них у поточному законопроекті про прозорість. Приклад формулювання, взятий з Цивільного кодексу Данії, можна знайти у Додатку два до даного експертного висновку. У випадку з Україною, вірогідно, хороша ідея – залишити визначення «(кінцевий) бенефіціарний власник» (як, свого роду, «універсальне» поняття).

 

У Регламенті Європейського Союзу (EC) № 139/2004 від 20 січня 2004р. про контроль за концентраціями між суб’єктами господарювання (Регламент ЄС про злиття)[8] надається наступне визначення терміну «контроль»:

 

«Контроль полягає у правах, контрактах або інших засобах, якими окремо, або в сукупності, враховуючи фактичні або юридичні обставини, надавалася можливість здійснення вирішального впливу на суб’єкт господарювання, зокрема, шляхом:

 

(a) наявності права власності або права користування усіма або частинами активів суб’єкта господарювання;

(b) наявності прав або контрактів, які передбачають здійснення вирішального впливу на формування складу, процес голосування або прийняття рішень органами суб’єкта господарювання.

 

3. Контроль набувають особи та суб’єкти господарювання, що:

 

(a) є власниками прав або наділені правами (уповноважені) за відповідними контрактами; або

(b) хоча не є власниками таких прав або не наділені правами згідно із положеннями відповідних контрактів, мають повноваження на реалізацію прав, що з них випливають».

 

2 Окремі положення (ряд положень) проекту Закону: Особливі питання

 

 

Визначення «аудіовізуального матеріалу» є незрозумілим; можливо, це пов'язано із перекладом. Можливо, насправді мається на увазі «частина програми»? Також, важко зрозуміти, яким чином визначення «аудіовізуальний» відноситься до радіо.

 

Замість того, щоб давати визначення різноманітних типів інфраструктури електронного поширення (таких як «домашня мережа розподілу» або «телекомунікаційна мережа» або «багатоканальна (ефірна/кабельна) мережа» або «мережа мовлення»), рекомендується застосувати одне технологічно нейтральне визначення. Таке визначення можна знайти у нормативно-правовій базі ЄС стосовно електронних комунікаційних мереж та послуг[9]:

 

«електронна комунікаційна мережа» означає системи передачі та, у відповідних випадках, комутаційне або маршрутизаційне обладнання та інші ресурси, які дозволяють передачу сигналів дротовими, радіо, оптичними або іншими електромагнітними засобами, включаючи супутникові мережі, мережі фіксованого зв'язку (комутаційні та пакетні канали, включаючи Інтернет) та глобальні мережі мобільного зв'язку, електричні кабельні мережі, в межах яких вони використовуються з метою передачі сигналів, мережі, що використовуються для телерадіомовлення, та кабельні телевізійні мережі, незалежно від типу інформації, що передається».

 

Здається, що немає потреби давати визначення «локального продукту», оскільки визначення немає у тексті проекту Закону (однак, у версію англійською мовою, наданій експерту, були включені лише положення, до яких вносяться зміни, таким чином є велика вірогідність, що визначення може міститись у інших розділах чинної редакції Закону); те саме стосується визначень «державних підприємств телерадіомовлення», «мовник громади», «вітчизняний аудіовізуальний продукт», «провайдер програмних послуг з використанням багатоканальних телемереж у стандартах DVB-T або DVB-T2», «мережі дротового радіомовлення», «формат мовлення», «телевізійна система колективного приймання», «соціального мовлення», «суспільного мовлення», «передачі каналів в оренду», «журналіста ТВ/радіо» та «штатного працівника ТВ/радіо»).

 

Загалом, законодавчим або державним органам рекомендується не намагатись визначити критерії, на базі яких можна вирішувати, хто є журналістом. Це відкриває можливості для зловживань. Крім того, Стаття 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та фундаментальних свобод захищає право кожного на свободу вираження та право на отримання та передачу інформації, а не тільки тих осіб, які визнані Державою журналістами Державою.

 

Щодо визначення «провайдера програмних послуг» та «ліцензії провайдера програмних послуг», необхідно взяти до уваги, що відповідно до законодавства ЄС, надання електронних комунікаційних мереж або надання електронних комунікаційних послуг може бути виключно предметом загального дозволу. Від відповідного суб’єкта господарювання може вимагатись надання повідомлення, але не повинно вимагатись отримання спеціального рішення або будь-якої іншої адміністративної дії з боку національного регуляторного органу до використання прав, які надаються дозволом. Після надання повідомлення, в разі необхідності, суб’єкт господарювання може розпочинати діяльність. Коротко: відповідно до правил ЄС, українські служби не повинні робити діяльність операторів кабельного зв'язку предметом окремої ліцензії: всі компанії, які виконують загальні умови, передбачені законом, повинні мати можливість розпочати свою комерційну діяльність без подальшого отримання будь-якого дозволу[10] (хоча до них, звичайно, можуть застосовуватись вимоги щодо реєстрації у такому ж порядку, як і до будь-якого іншого виду діяльності).

 

Визначення слова «універсальний» у визначенні терміну «універсальна програмна послуга» є незрозумілим. Це стосується обов'язкових вимог? Якщо так, то необхідно приділити належну увагу Статті 31 Директиви ЄС про універсальні послуги[11], якою визначається, що:

 

«1. Держави-члени можуть застосовувати вимушені «обов’язкові зобов’язання», для передачі окремих радіо- та телевізійних трансляцій каналів і послуг, до суб’єкта господарювання під їхньою юрисдикцією, що надають електронні комунікаційні мережі, які використовуються для поширення телерадіомовлення суспільству, де значна кількість кінцевих користувачів таких мереж користуються ними як основним засобом отримання телерадіомовлення. Такі обов’язки накладаються лише, якщо вони є необхідними для досягнення чітко визначених цілей загальних інтересів і є пропорційними і прозорими. Обов’язки підлягають періодичному перегляду.

 

2. Ані пункт 1 цієї Статті, ані Стаття 3(2) Директиви 2002/19/ЄС (Директива про доступ) не повинні обмежувати можливості держав-членів визначати відповідний розмір відшкодування, якщо його передбачено, щодо заходів, що здійснюються відповідно до цієї Статті, для забезпечення того, щоб за таких самих обставин не відбувалось ніякої дискримінації у поводженні з суб’єктами господарювання, які надають електронні комунікаційні мережі. В разі встановлення відшкодування, держави-члени забезпечують його застосування пропорційним та прозорим шляхом».

 

Для цілей відповідності законодавству ЄС, визначення «прямого ефіру» слід, мабуть, замінити визначенням «лінійного мовлення» (або «лінійних аудіовізуальних медіа-послуг»).

 

Визначення «ретрансляції» повинне містити такі три елементи: одночасність, незмінність та повноту. Європейська Конвенція про транскордонне телебачення визначає «Ретрансляцію» як "факт прийому й одночасної передачі, незалежно від використаних технічних засобів, повних та незмінних телевізійних програмних послуг або важливих частин таких послуг, що транслюються мовниками для широкого загалу».[12]

 

 

Важливими є питання, хто визначає географічні ринки та якими є точні визначення товарних ринків «телевізійний ринок» та «ринок радіомовлення». Рекомендації щодо того, яке визначення дати відповідному товарному ринку в медіа-секторі можна отримати зі звітів, що доступні за посиланням: http://ec.europa.eu/competition/sectors/media/documents/index.html. Крім того, виникає наступне питання щодо того, що означає, що один власник не може «контролювати» більш ніж 35 відсотків будь-якого конкретного географічного ринку? Потрібно уточнити: чи означає це відповідну «частку голосів» (тобто, частку цільової аудиторії?)? Це кількість конкуруючих компаній, які ведуть діяльність на тому ж товарному ринку у відповідному географічному регіоні (регіонах)? Це стосується певної інфраструктури електронних комунікацій? Що таке відповідність синхронної передачі (напр. через Інтернет)?

 

Яким чином пункт 3 Статті 8 стосується телевізійного мовлення у цифрових мультиплексах?

 

 

Пункт 1 цього положення явно порушує право на свободу створення компаній, яке є одним з прав економічних свобод ЄС.

 

Пункт 2 забороняє створення та участь у організаціях телерадіомовлення не тільки державним органам , але й релігійним організаціям.  Підтримка такої заборони щодо діяльності релігійних організацій в рамках Статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та фундаментальних свобод маловірогідна.

 

 

Важливо розробити чіткі, прозорі та недискримінаційні критерії відбору та процедурні критерії процесу видачі ліцензії "поза конкурсом", передбачені пунктом 8. Повинна бути передбачена процедура оскарження результатів, але, здається, ця вимога повинна охоплюватись положеннями Статті 30.

 

 

Якщо конкурс проводиться для визначення простору мовлення у наземних цифрових мультиплексах, то, можливо, найкращим способом його проведення було б здійснення відбору в два етапи. На першому етапі Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення вирішує (на основі відкритого, прозорого та неупередженого критерію) чи претендент відповідає таким критеріям; на другому етапі претенденти, які пройшли перший етап відбору, запрошуються взяти участь у конкурсі , який проводиться за процедурою аукціону. Ця процедура є більш об’єктивною та прозорою, аніж просто дозволити домінуючому оператору національних мультиплесів (Зеонбуд) в односторонньому порядку встановлювати щорічну плату за використання мультиплексу.[13]

 

 

Дане положення потребує доопрацювання. Як роз’яснено вище в розділі «Структура та зміст законопроекту: загальні питання», отримання індивідуальних ліцензій операторами електронних комунікаційних мереж та послуг (таких як провайдер або оператор телекомунікації чи оператор кабельних мереж) не дозволяється відповідно до нормативно-правової бази ЄС для електронних комунікаційних мереж та послуг.

 

Найбільш вірогідно, що загальне зобов'язання канальних агрегаторів («провайдерів програмних послуг») на отримання ліцензії, для чого їм необхідно подати до державних органів перелік каналів, які будуть входити в їхній пакет (ти), не може бути задоволено та підтримано відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (підпункту 3 пункту 4). Таке зобов’язання може бути задоволено тільки в тому випадку, якщо,

 

 

або,

 

 

Чи «провайдер програмної послуги» зберігає та користується всіма необхідними правами для розповсюдження та ретрансляції каналу мовлення, воно не повинно представляти інтерес для державних органів. Авторське право є приватним правом, власники авторських прав та інші правовласники можуть діяти з метою захисту своїх особистих інтересів, дотримуючись загальних процедур судового розгляду між приватними сторонами, які переслідують свої власні інтереси.

 

 

Деякі держави-члени ЄС не приєднані до Європейської конвенції про транскордонне телебачення[15], але вони є членами ЄС і тому повинні інтегрувати принципи та положення Директиви про аудіовізуальні медіа послуги в своє національне законодавство. З урахуванням вищевикладеного та відповідно до Угоди про асоціацію між Україною та ЄС доцільніше розширити обсяг дії цієї статті на всі держави-члени ЄС та до країн, які є членами Європейської економічної зони (таким чином, щоб включити в перелік Ісландію, яка також не приєдналась до Європейської конвенції про транскордонне телебачення).             

 

Більше того, було б доцільно перефразувати запропоноване визначення та внести зміни до статті наступним чином:

 

«Процедура ретрансляції повинна керуватись Законом, а також Європейською конвенцією про транскордонне телебачення у відношенні телевізійних компаній, які підпадають під юрисдикцію країн, що приєднались до Європейської конвенції про транскордонне телебачення. У відношенні телевізійних компаній, які підпадають під юрисдикцію держав-членів ЄС, стаття 27 Європейської конвенції про транскордонне телебачення повинна застосовуватись і Україною, якби Україна була членом ЄС».[16]

 

Положення пункту 2 статті 42 звичайно можуть застосовуватись тільки в тій мірі, в якій вони не порушують основоположних свобод до вільного вираження думок та вільного отримання та передачі інформації, що регулюється статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

 

Зверніть увагу, що ці положення можуть застосовуватись виключно до компаній телерадіомовлення, на які розповсюджується юрисдикція України.

 

3. Висновки та рекомендації

 

Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС та, відповідно до цього, зобов’язалася привести національне законодавство до європейських стандартів (які включають в себе та поважають) стандарти Ради Європи. З урахуванням природи та цілей Проекту Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення», наразі існує нагальна потреба привести норми законодавства (аудіовізуального) медіа простору у відповідність до європейських.

 

Дана експертна оцінка пояснює законодавчий контекст та висуває ряд рекомендацій для приведення українського медіа законодавства у відповідність до європейських стандартів, а також задоволення суспільних потреб (також у відповідності до європейських стандартів) шляхом визначення власників або тих, хто (повністю) контролює медіа простір (через обов’язкове розкриття інтересів). Інформація, отримана таким чином, надасть можливість накласти певні обмеження на деякі права власності та взаємозв'язок управління, які вважаються руйнівними для ролі медіа ресурсу в демократичному суспільстві або такі, що вважаються перешкодою для конкурентних відносин.

 

Тому рекомендується, щоб український законодавчий орган,

 

 

 

 

 

 

 

«Процедура ретрансляції повинна керуватись цим Законом, а також Європейською конвенцією про транскордонне телебачення у відношенні телевізійних компаній, які підпадають під юрисдикцію країн, що приєднались до Європейської конвенції про транскордонне телебачення. У відношенні телевізійних компаній, які підпадають під юрисдикцію країн-членів ЄС, стаття 27 Європейської конвенції про транскордонне телебачення повинна застосовуватись і Україною, якби Україна була членом ЄС»;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Відповідні терміни взяті з європейських правових документів

 

Відповідні терміни взяті з Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС № 2010/13/ЄС від 10 травня2010 року про узгодження певних положень, визначених законами, підзаконними актами та адміністративними положеннями у державах-членах стосовно надання аудіовізуальних медіа послуг (Директива про аудіовізуальні медіа послуги), OJEU № L 95, 15 квітня 2010 рік, с. 1–24.

Стаття 1

1.   Для цілей цієї Директиви застосовуються такі визначення:

(a)

«аудіовізуальна медіа-послуга» означає:

(i)

послугу, що згідно з визначенням у статтях 56 та 57 Договору про Європейський Союз, знаходиться у сфері редакційної відповідальності провайдера медіа послуги, і основна мета якої полягає у здійсненні трансляцій програм, для того, щоб інформувати, розважати  та навчати громадськість за допомогою засобів електронних комунікаційних мереж згідно з визначенням у пункті (а) статті 2 Директиви 2002/21/ЄК. Під такою аудіовізуальною медіа послугою мається на увазі або телевізійне мовлення згідно з визначенням, наведеним у пункті (e) цієї частини, або аудіовізуальна медіа послуга на замовлення згідно з визначенням, наведеним у пункті (g) цієї частини;

 

(ii)

аудіовізуальну комерційну рекламу;

 

 

(b)

«програма» означає набір рухомих зображень із звуковим супроводом або без нього, що створюють окремий елемент у розкладі або каталозі, створеного провайдером медіа послуги, форма і зміст якого можна порівняти з формою і змістом телевізійного мовлення. Як приклад, програми включають повнометражні фільми, спортивні події, ситуативні комедії, документальні фільми, дитячі програми і оригінальні драматичні твори;

 

 

(c)

«редакційна відповідальність» означає здійснення ефективного контролю за відбором програм та за організацією у вигляді хронологічного розкладу для телевізійного мовлення, або у вигляді каталогу для аудіовізуальних медіа послуг на замовлення. Редакційна відповідальність не обов’язково передбачає будь-яку юридичну відповідальність за зміст послуг, що надаються, згідно з національним законодавством;

 

 

(d)

«провайдер медіа послуги» означає фізичну або юридичну особу, що несе редакційну відповідальність за зміст аудіовізуальної послуги та визначає спосіб її організації;

 

 

(e)

«телевізійне мовлення» або «телевізійна трансляція» (тобто лінійні аудіовізуальні медіа послуги) означають аудіовізуальну медіа послугу, що надається провайдером медіа послуги для одночасного перегляду програм згідно з розкладом програм;

 

 

(f)

«телемовник» означає провайдер медіа послуги телевізійного мовлення;

 

 

(g)

«аудіовізуальна медіа послуга на замовлення» (нелінійна аудіовізуальна медіа послуга) означає аудіовізуальну медіа послугу, що надається провайдером медіа послуги для перегляду програм у час, довільно обраний користувачем, та за індивідуальним замовленням з каталогу програм, що пропонуються провайдером медіа послуг;

(…)

 

 

 

(n)

«продукція європейського виробництва» означає:

(i)

продукцію, вироблену на території держав-членів;

 

(ii)

продукцію, вироблену на території інших європейських держав, що є сторонами Європейської конвенції «Про транскордонне телебачення» Ради Європи, якщо вона відповідає вимогам частини 3;

 

(iii)

продукцію спільного виробництва у рамках угод в аудіовізуальному секторі, укладених між державами Союзу та третіми державами, якщо вона відповідає вимогам, визначеним цими угодами.

2.   Положення пунктів (n) (іі) та (ііі) частини 1 застосовуються за умови, що продукція, вироблена на території держави-члена,  не є об’єктом дискримінаційних заходів з боку третіх держав.

3.  Продукція, зазначена у пунктах (n) (іі) та (ііі) частини 1, є продукцією, виробленою переважно авторами та працівниками, що проживають в одній або декількох державах, зазначених у цих положеннях, за умови, що вона відповідає одній з таких трьох вимог:

(i)

вироблена однією або декількома компаніями-виробниками, що були засновані на території однієї або кількох держав-членів;

 

(ii)

виробництво відбувається під наглядом та контролем з боку однієї або декількох компаній-виробників, заснованих на території однієї або кількох держав-членів;

 

(iii)

внесок спів-виробників з цих держав-членів складає переважну частку сумарних витрат на спільне виробництво і не контролюється однією або декількома компаніями-виробниками, що засновані за межами держав-членів.

4.   Продукція, яка не є продукцією європейського виробництва відповідно до пункту (n) частини 1, але вироблена у рамках двосторонніх угод про співробітництво між державами-членами та третіми державами, вважається продукцією європейського виробництва за умови, якщо спів-виробники з боку Союзу беруть на себе переважну частку сумарних витрат на виробництво і не контролюється однією або декількома компаніями-виробниками, що засновані за межами держав-членів.


Відповідні терміни взяті з Європейської конвенції про транскордонне телебачення від 5 травня 1989 року, CETS №.: 132 із змінами, внесеними Протоколом про внесення змін до Європейської конвенції про транскордонне телебачення (ETS № 171) який набув чинності 1 травня 2002 року.

a«трансляція» означає первісне розповсюдження наземним передавальним пристроєм, кабельними каналами або з використанням супутника будь-якого типу, у кодованому чи некодованому вигляді, телевізійних програм для масового приймання споживачами. Цей термін не включає зв'язок, що здійснюється на індивідуальний запит;

 

b«ретрансляція» означає приймання і одночасну трансляцію телевізійних програм будь-якими технічними засобами, у повному обсязі та без змін, або значних частин таких програм, що транслюються телеорганізаціями для масового приймання споживачами;

 

c«телеорганізація» означає фізичну або юридичну особу, яка створює телевізійні програми для масового приймання споживачами і транслює їх або передає третій стороні для трансляції у повному обсязі та без змін;

 

d«програмна послуга» означає сукупність усіх одиниць послуг в межах однієї  наданої програми, що розповсюджується даною телеорганізацією за змістом попереднього пункту;

 

e«європейська аудіовізуальна продукція" означає творчі роботи, виробництво або спільне виробництво яких контролюється європейськими фізичними або юридичними особами.


Приклади визначень, взяті з Книги 2 Цивільного кодексу Нідерландів

 

Стаття 24a визначення поняття «дочірнє підприємство»
 

1. Дочірнє підприємство юридичної особи – це:
 

а. юридична особа, в якій інша юридична особа або одна чи більше з її дочірніх підприємств, які співпрацюють за контрактом або без нього з іншими особами, що мають право голосу, може розпоряджатися, одноосібно або спільно, більш ніж половиною голосів на загальних зборах;

 

b. юридична особа, по відношенню до якої інша юридична особа або одна чи більше її дочірніх підприємств, які співпрацюють по контракту або без нього з іншими особами, що мають право голосу, може призначати або звільняти, одноосібно або спільно, більше половини членів Ради Директорів або Наглядової Ради, навіть якщо всі члени, які мають право голосу, віддадуть свої голоси.

 

2. До дочірнього підприємства прирівнюється господарське товариство, яке діє від свого імені та в якому юридична особа або одна чи більше її дочірніх підприємств беруть участь як учасник, і яке несе повну відповідальність перед кредиторами цього господарського товариства за всіма зобов’язаннями.

 

3. Для цілей пункту 1, права власників акцій, не передаються особі, яка володіє цими акціями, від імені когось іншого. Права власників акцій належать особі-власнику акцій, якщо така особа має право вирішувати яким чином розпоряджатися цими правами, або якщо вона має право придбати такі акції.

 

4. Для цілей пункту 1, права голосу щодо закладених акцій, належать заставодержателю (держателю застави), якщо він має право вирішувати, яким чином розпоряджатися цими правами. Однак, якщо акції знаходяться під заставою як забезпечення кредиту, який заставодержатель надав в ході свого бізнесу, в такому випадку права голосу належать тільки йому, якщо він користується ними у своїх інтересах.

 

Стаття 24b визначення поняття «група»
 

Група – це економічна одиниця, в якій юридичні особи та господарські товариства організаційно взаємопов’язані. Група компаній – це юридичні особи та господарські товариства взаємопов’язані в межах однієї групи.


Стаття 24c визначення поняття «дольова частка»
 

1. Юридична особа має дольову частку, коли інша юридична особа або господарське товариство або один чи більше з їхніх дочірніх підприємств за свій власний рахунок, одноосібно або спільно, надали або обумовили надання капіталу (ресурсів) першій згаданій юридичній особі, з тим, щоб бути взаємопов'язаними з такої юридичною особою на тривалий період часу на підтримку своєї діяльності. Якщо одна п'ята частина випущеного акціонерного капіталу або більше сплачена (належить), презюмується наявність дольової частки.
 

2. Господарське товариство має дольову частку, якщо юридична особа або її дочірнє підприємство:


a. несе повну відповідальність як учасник по відношенню до кредиторів господарського товариства по всіх зобов’язаннях, або;


b. є на інших підставах учасником такого господарського товариства з метою бути взаємопов’язаним з тим господарським товариством на тривалий період часу на підтримку своєї діяльності.

 

 

 

 


[1] Засновник та власник компанії «X-Media Strategies» (розробка моделей управління та юридичних і правових стратегій), колишній Керуючий юридичними та правовими справами в компанії «NLkabel» (торгове об'єднання компаній кабельного телебачення у Нідерландах) та член регуляторної групи компанії «Кабельне телебачення Європи» (Cable Europe), колишній Ад’юнкт-професор з права (викладав за курсами «Нормативно-правова база телебачення та радіомовлення в державах Європи» і «Закон Європи про телекомунікацію») в Юридичній школі м. Нью-Йорк, колишній адміністратор підрозділу ЗМІ Ради Європи (Секретар Постійного комітету з питань транскордонного телебачення; координація міжурядової співпраці з питань авторського права); колишній Юридичний консультант Європейської аудіовізуальної обсерваторії; 25-річний досвід урядового консультування в державах Східної та Центральної Європи щодо впровадження у секторах ЗМІ європейських стандартів.

[2] Матіас Хутер (Mathias Huter): «Пропозиції положень щодо ефективного забезпечення прозорості власності засобів масової інформації в Україні» (18 травня 2015р.);

Зрінька Петрушко: «Експертний висновок стосовно Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації» (жовтень 2013р.) (DGI(2013)15);

Сандра Башич-Хрватін та Ад ван Лун: «Аналіз та коментарі до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації» (26 лютого 2007р.).

 

 

[3] Угода про асоціацію між Україною з однієї сторони та Європейським Союзом та його державами-членами з іншої сторони, ОЖЄС L161, 29 травня 2014р., стор. 3-2137.

[4] Директива 2010/13/EU Європейського парламенту та Ради ЄС від 10 березня 2010р. про координацію деяких законодавчих, регламентних та адміністративних положень, що діють в державах-членах РЄ, відносно надання аудіовізуальних медіа-послуг (Директива про аудіовізуальні медіа-послуги),  ОЖЄС L 95, 15 квітня 2010р., стор. 1–24.

[5] Європейська конвенція про транскордонне телебачення, 5 травня 1989, CETS 132 зі змінами згідно Протоколу внесення змін до Європейської конвенції про транскордонне телебачення (ETS 171), введеними в дію 1 березня 2002р.

[6] Розділ IV.

[7] Відповідно до Ст. 2 пункту c Європейської конвенції про транскордонне телебачення, «телеорганізація» означає юридичну або фізичну особу, яка створює телевізійні програми для масового приймання споживачами і транслює їх або передає третій стороні для трансляції у повному обсязі та без змін».

[8] ОЖЄС № L 24 , 29 січня 2004р., стор. 1-22,  Стаття 3, розд. 2.

[9] Стаття 2, пункт (a) Директиви 2002/21/ЄC Європейського Парламенту та Ради ЄС від 7 березня 2002 року про спільні правові рамки для електронних комунікаційних мереж та послуг (Рамкова Директива), Офіційний журнал Європейського Союзу L 108, 24 квітня 2002 р., стор. 33-50, зі змінами, внесеними Директивою 2009/140/EC Європейського Парламенту та Ради ЄС від 25 листопада 2009 року, яка доповнює Директиви 2002/21/EC про спільні правові рамки для електронних комунікаційних мереж та послуг, 2002/19/EC про доступ та з'єднання електронних комунікаційних мереж та пов'язаного оснащення, та 2002/20/EC про дозвіл електронних комунікаційних мереж та послуг, Офіційний журнал Європейського Союзу L 337, 18 грудня 2009р., стор. 37-69.

[10] Стаття 3, пункт 2 Директиви 2002/20/EC Європейського Парламенту та Ради ЄС від 7 березня 2002 року про дозвіл електронних комунікаційних мереж та послуг (Дозвільна Директива), Офіційний журнал Європейського Союзу L 108, 24 квітня 2002 р., стор. 21-32, із змінами, внесеними Директивою 2009/140/EC Європейського Парламенту та Ради ЄС від 25 листопада 2009 року, яка доповнює Директиви 2002/21/EC про спільні правові рамки для електронних комунікаційних мереж та послуг, 2002/19/EC про доступ та з'єднання електронних комунікаційних мереж та пов'язаного оснащення, та 2002/20/EC про дозвіл електронних комунікаційних мереж та послуг, Офіційний журнал Європейського Союзу L 337, 18 грудня 2009 р., стор. 37-69.

[11] Директива 2002/22/EC Європейського Парламенту та Ради ЄС від 7 березня 2002 року про універсальні послуги та права користувачів стосовно електронних мереж зв'язку та послуг (Директива про універсальні послуги), Офіційний журнал Європейського Союзу L 108, 24 квітня 2002 р., стор. 51-77, із змінами, внесеними Директивою 2009/136/EC Європейського Парламенту та Ради ЄС від 25 листопада 2009 року, яка доповнює Директиву 2002/22/EC про універсальні послуги та права користувачів стосовно електронних мереж зв'язку та послуг, Директиву 2002/58/EC про обробку персональних даних та захист таємниці сектора електронних комунікацій та Рішення (ЄС) 2006/2004 про взаємодію національних органів відповідальних за забезпечення виконання законів про захист споживачів, Офіційний журнал Європейського Союзу L 337, 18 грудня 2009 р.

[12] Стаття 2 пункт b.

[13] Компанія Зеонбуд, посідаючи домінуюче місце на ринку цифрового телебачення, завдяки отриманню ексклюзивних прав на управління та функціонування цифрових мульитплексів, має визначальну силу на ринку. У такому випадку, нормативно-правова база ЄС щодо мереж та послуг електронного зв’язку зазвичай вимагала б застосування засобів правового захисту, щоб упевнитись, що компанія не зловживає таким правом.
Передбачені засоби правового захисту можуть варіюватись від зобов'язань щодо розкриття інформації до розподілення послуг. Див.: стаття 16 Директиви 2002/21/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 7 березня 2002 року про спільні правові рамки для електронних комунікаційних мереж та послуг (Рамкової Директиви), OJEUL 108, 24 квітня 2002 рік, сс. 33-50, із змінами, внесеними Директивою 2009/140/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 25 листопада 2009 року, яка доповнює Директиви 2002/21/ЄС про спільні правові рамки для електронних комунікаційних мереж та послуг, 2002/19/ЄС про доступ та з`єднання електронних комунікаційних мереж та пов’язаного оснащення та 2002/20/ЄС про дозвіл електронних комунікаційних мереж та послуг, OJEUL 337, 18 грудня 2009 рік, сс. 37–69.

[14] Див. стаття 10, пункт 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Законна мета – це інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

[15] Бельгія, Данія, Греція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди та Швеція.

[16] У своїх взаємовідносинах, Сторони, які є членами Європейської спільноти, застосовують правила Спільноти і, таким чином, не застосовують правила, що витікають з цієї Конвенції, окрім випадків, коли немає правила Спільноти, яке регулює відповідне питання.